Завдяки співпраці з Покровсько-Мирноградською територіальною організацією в Дніпропетровському теркомі Профспілки вугільників виникла можливість здійснити програми реабілітації матерів та дружин загиблих у бойових діях, або безвісно зниклих військовослужбовців. Програма реабілітації проходить в місті Фастів Київської області на базі Центру Святого Мартіна.

Учасником реабілітаційної програми стала Наталія Шлюхтіна, працівник шахти ім. Героїв космосу, вдова полеглого героя. З цією шахтою багато пов’язано в її долі. Ще в далекому 1977 році родина переїхала з міста Привілля Луганської області в Західний Донбас, де її батько влаштувався на шахту ім. Героїв космосу. Згодом Наталія теж прийшла працювати на цю шахту. Саме тут вона зустріла свого чоловіка.

Перш ніж розповісти про реабілітацію у Центрі святого Мартіна Наталії Шлюхтіной хотілося більше розповісти про свого чоловіка, котрого вона дуже любила. Я не перебивала, її бажання зрозуміле...

Володимир Шлюхтін працював помічником начальника дільниці ВТБ, коли почалася війна. Коли йому зателефонували з військомату, помилково звернувшись до нього на ім’я брата, і запропонували йти захищати Батьківщину, він одразу погодився, не зважаючи на те, що в нього була бронь. Дружині сказав: “Я відмовлятися не буду, вважаю своїм боргом захищати сім’ю і Батьківщину”. Це був жовтень 2022 року, а 26 вересня 2023-го він був важко поранений під час бою. Отримав проникаюче черепно-мозкове осколкове поранення. На протязі чотирьох днів лікарі в шпиталі намагалися спасти Володимира, але дива не сталося. 30 вересня 2023 року Володимир Анатолійович Шлюхтін помер від поранень, несумісних із життям.

“До його загибелі, ми прожили 18 щасливих років, - розповідає Наталія. - Володимир був прекрасним батьком. Разом ми виховували всіх чотирьох дітей, не поділяючи їх на “моїх” і “твоїх” (в нас обох це був другий шлюб). Жили ми дуже дружно. Зараз я можу про це говорити відносно спокійно, без сліз, але я вважаю, що не справедливо, що більш немає такого чудового чоловіка і тата,... не хоче вкладатися це в голові. Після жахливої трагедії, яка прийшла в нашу сім’ю, діти дуже страждали.

У нього були золоті руки, він вчив сина ремонтувати дома все, починаючи з розеток. Володя сам виготовляв меблі, таким чином ми заощаджували на сімейному бюджеті.

Мама Володі розповідала, що коли він навчався в гірничому інституті, їй декілька разів надходили листи подяки за виховання такого чудового сина. Він був дуже грамотний, розумний, спокійний, людина, яка могла контролювати свої емоції”.

Потім Наталія розповіла, що завдяки підтримці чоловіка здійснилась її мрія - отримати вищу освіту, тому що в свій час вона залишила інститут з другого курсу. Таким чином, Наталія з оператора на навантаженні вагонів дільниці Техкомплекс пройшла шлях до начальника дільниці - була оператором пульта керування, майстром зміни, помічником начальника дільниці по операційній ефективності, заступником начальника дільниці Техкомплекс. А в червні минулого року їй запропонували посаду начальника дільниці підготовки виробництва та матеріальний склад. Наталія каже: “Мені завжди дуже хотілося отримати вищу освіту, і ось мрія збулася, майже в 50 років. Закінчила гірничий університет з відзнакою за фахом “Гірництво”.

Потім ми плавно перейшли до теми реабілітації.

- Реабілітаційний центр імені святого Мартіна належить католицької церкві, розповила Наталія. - Головною метою Центру є піклування про соціально незахищених дітей. Під час війни рамки благодійності розширилися. Тут допомагають сім’ям загиблих героїв, безвісно зниклих військовослужбовців, тимчасово переселеним особам тощо.

Хочу сказати, що всі люди, які там служать, дуже приємні. Таке враження склалося з перших хвилин, коли нас зустріли на вокзалі в Фастові і привезли в центр. В будівлі є ліфт, кому важко підніматися на верхні поверхи, в кімнатах сучасний ремонт, абсолютно нові меблі, чисто, затишно.

Купити будівлю для благодійного центру у міський лікарні, яка була в дуже жалюгідному стані. Завдяки спонсорам з Польщі змогли відремонтували, стало дуже комфортно.

Красиві місця навколо. Там є невеличке озеро. Ми гуляли у парку, неймовірно приємні запахи від квітучих рослин, свіже повітря, дуже спокійна атмосфера. Була в нас екскурсія в католицьку церкву, дуже цікава і пізнавальна, нам її провів отець Михайло.

Нас завжди супроводжували дві сестри, які ходили в закритому одязі.  Одна з них викладає іконопис, нам дуже сподобалося це заняття. Інша сестра вирішувала організаційні питання. Починався наш день зі сніданку, їжу вони виготовляють самі, є для цього спеціальний цех. Дуже смачна випічка, їжа як вдома, виготовлено з любов'ю. Після сніданку ми збиралися в холі, де була хвилина мовчання за загиблими на війні.

Потім в нас було загальне коло, в перший день ми всі познайомилися, а в інші дні в колі було просто спілкування, де ми ділилися своїми враженнями, своїми історіями. Якщо була потреба, запрошували психолога для індивідуальних бесід.

Дуже багато процедур; масаж, мануальна терапія, гідромасаж, соляна кімната. Дуже цікава процедура - сухий гідромасаж. Це інноваційна спа-процедура, під час якої ви лежите на кушетці, а масаж всього тіла виконують потужні струмені теплої води, що б'ють знизу через еластичну водонепроникну мембрану. Ви залишаєтеся абсолютно сухими та не потребуєте роздягання.

Також дуже цікава процедура - кріосауна. Цe спеціальна спа-капсула, в якій тіло людини на короткий час (від 2 до 3 хвилин) зазнає впливу екстремально низьких температур (від -120°С до -150°С). Процедура стимулює імунітет, прискорює обмін речовин та сприяє виробленню ендорфінів.

З нами працював косметолог, всім подобалися маски для обличчя. Дуже приємні процедури, тому всі прагнули попасти в цей чарівний кабінет.

До наших послуг був перукар, також нам було запропоновано манікюр, педикюр, тобто всі задоволення для жінок.

Також ми були на екскурсії на пивоварні “Зібр”. Ми побачили як варять пиво. Жіночка-технолог, провела дуже пізнавальну екскурсію.

В цей заїзд на реабілітації було 10 жінок, всі були у захваті від відпочинку. З різних міст - Запоріжжя, Києва, Вишгорода, Покровська, в основному були переселенці з окупованих територій, ми вдвох - з Західного Донбасу. Ми всі подружилися в перший день. Всі були дуже відкриті. Всіх нас об’єднала одна біда - у всіх чоловіки загинули на фронті, тільки в однієї жіночки - зник безвісти.

Я дуже вдячна профспілковій організації, завдяки якої змогла відволіктись від своїх сумних думок хоча б на тиждень. Мені дуже сподобалось в тієї атмосфері, якщо буде пропозиція, поїду ще. Хоча з початку я відмовлялася від поїздки. Дякую Профспілці, що наполягли.

Олена ТКАЧ