ГРИГОРІЙ КОЛЕСНИК: «ТРЕБА ВИЗНАТИ, ЩО ПРОФСПІЛКИ НАРАЗІ – ЦЕ ЄДИНА ПОТУЖНА СИЛА ЗАХИСТУ РОБОЧИХ» ПечатьE-mail
25.08.2021 11:25


Зараз йому лише тридцять один. Але в нього є професійний досвід та багато життєвих перемог і досягнень. Він – розумний, працьовитий, талановитий. Складається враження про його ідеальність, майже досконалість. Такого сина була би горда мати будь-яка матуся. Такого чоловіка – будь-яка жінка. І діти Григорія щасливі, бо мають прекрасного, турботливого батька. Сьогодні ми розповімо про сучасного шахтаря, людину нового покоління. Чоловіка, який не боїться брати на себе відповідальність і має загострене почуття справедливості, яке завжди і всюди відстоює.

Після закінчення тернівської школи № 5, він вирішив навчатися в гірничому ліцеї, бо хотів одразу піти на роботу, щоб допомагати мамі. В одинадцять років Григорій залишився без батька, мама мала інвалідність, тому рішення було твердим: замість вищу – ліцей, щоб скоріш отримати робоче місце і бути матеріально незалежним. Навчання закінчив успішно. Про студентські роки згадує з теплом і вдячністю:

- Ліцей став серйозною сходинкою в моєму житті, бо саме там я отримав знання і навички, які стали у нагоді в професійному житті і кар’єрі. Я дуже вдячний своїм вчителям, викладачам Тернівського професійного гірничого ліцею, за отримані знання. Тут япридбавдві спеціальності - електрослюсар підземний та машиніст підземних установок. Більш за все подобалось вивчати електротехніку, зараз мене також привертає цей напрямок в роботі.

Одразу ж після отримання диплому Григорій почав працювати на шахті «Дніпровська». Про свій перший досвід спуску в шахту згадує:

- Потрапив в інший світ. Усюди темрява, слабо світить лампа на касці і … дуже жмуть чоботи, бо в мене 45 розмір, а дали – 43. Потім довго ніготь відростав на пальці. Але дух романтики і гордість за себе я відчув.

Через деякий час молодого спеціаліста забрали в армію. Спочатку був навчальний центр «Десна», потім – протиповітряні ракетно-артилерійські війська. Зі служби Григорій Колесник повернувся на своє робоче місце – шахту «Дніпровську», де працює і зараз. Заочно закінчив Павлоградський технікум, впроваджує на своїй дільниці багато новаторських ідей. Не дивлячись на молодий вік, користується повагою і пошаною в колективі.

Крім роботи, молодого спеціаліста одразу привернула профспілкова діяльність. Активна життєва позиція хлопця, його вміння добиватися поставлених цілей і завдань, прекрасні ораторські здібності стали у нагоді в боротьбі профспілкових комітетів за права робочих. Тим паче зараз, коли шахти поступово закриваються. «Всі розуміють, що у підприємств, як і в людей, є роки життя. Робота шахт пов’язана з природними запасами вугілля, які закінчуються, - говорить Григорій Колесник. - Закриття шахт – неминуче, з ним стикалися і в інших країнах - Англії, Германії. Головне, щоб не постраждали робочі люди і регіон в цілому. І це - першочергове завдання профспілкових комітетів. Наразі гасло Профспілки вугільників «Збережемо Західний Донбас!» Вважаю, що на сьогодні воно дуже актуальне, його втілення потребує зусиль».

- Григорію, багато людей відмічають Вашу сміливість і красномовність, коли Ви виступаєте з трибуни чи на мітингах. Це – природний Ваш дар чи прийшлося десь навчатися, тренуватися перед виступами?

- Не повірите, але до 18 років я був дуже скромний і боявся публічних виступів. В літку, під час навчання в ліцеї, мені запропонували роботу вожатим в дитячому оздоровчому таборі імені Маркова. Саме там я і поборов свій страх публічних виступів, став більш відкритим та активним. Діти мають якусь неперевершену здатність розкривати дорослих. Тому я дуже вдячний долі за той життєвий досвід. Це були прекрасні неповторні місяці.

- В Вашому житті був і зовсім інший досвід - війни на Донбасі. Як можете оцінити саме його?

- Я потратив на війну в першу хвилю, в 2014 році. Подзвонили першого квітня, мовляв, збирайся на воєнні збори. Спочатку подумав – розіграш. Але тут і мама подзвонила: «Шукають люди з поліції і воєнкомату». Я зібрався. Спочатку повезли на навчання, говорили, тижня зо два – і відпустять додому. Але замість додому відвезли на схід, де як раз були серйозні бойові дії. Ми служили, виконували устав та накази командирів. Першого серпня я отримав мінно-вибухову травму, контузію, попав в госпіталь, довго лікувався, мене комісували і я повернувся додому. Оцінити цей досвід неможливо. Спочатку було страшно, що можу не повернутися додому, до своєї сім’ї. Що сім’я, як і я свого часу, залишиться без годувальника. Ніколи не вірте тим, хто говорить, що на війні не страшно. Там – страшно. Потім з’явився азарт, якесь невимовне геройство. Потім почуття були змішані: мозок відмовлявся оцінювати ситуацію, вірити в те, що відбувається навкруги. Зараз намагаюся як можна рідше говорити про той час, не згадувати, але сниться часто і іноді спогади накривають.

- Ви - герой, захисник України.

- Я, як і тисячі хлопців, моїх колег та товаришів по службі, виконував свій військовий обов’язок.

- Наскільки складно було повернутися в мирне життя?

- Не складно. Допомогла родина, колектив. Велику роль зіграла постійна зайнятість на роботі і профспілкова діяльність.

- Ви – активний учасник профспілкового руху Західного Донбасу. Зараз «ДТЕК Павлоградвугілля» – приватне підпріємство. Наскільки, на Ваш погляд, ефективна робота профспілок в реаліях приватної компанії?

- З кожним роком боротися за права стає все складніше. Приватний капітал неохоче йде на поступки робочим. Мовляв, не подобається щось – ніхто нікого не затримує. Але хочу відмітити, що завдяки профспілкам та особисто керівнику нашої профспілки Сергію Івановичу Юнаку ми маємо один із кращих в Україні Колективний договір. Мало по малу на підприємстві збільшується заробітна платня. Ми маємо достатній рівень індивідуального захисту робітників та сучасне обладнання. В Західному Донбасі закрилися вже дві шахти – ім. Н.І. Сташкова та «Благодатна». Профспілки зробили все можливе, щоб люди були переведені на інші робочі міста і не зазнали безробіття. Профспілкам працювати зараз нелегко. Приватний капітал диктує свої умови, та і в цілому ситуація з енергетикою в країні не найкраща. Але треба визнати, що профспілки наразі – це єдина потужна сила захисту робочих. Ні роботодавець, ні держава не відстоює права шахтаря так, як це робить профспілковий рух.

- Які найперші найболючіші проблеми зараз у шахтарів?

- По-перше, заробітна платня. Вона – не достатня для такої важкої праці.

- А скільки, на Ваш погляд, достатньо.

- Вважаю, що шахтар має,як мінімум, отримувати на порядок більше ніж охоронник в АТБ чи вантажник «Нової пошти». Знаю багатьох, хто змінив роботу в шахті на роботу на цих підприємствах саме через те, що різниця в заробітній платні незначна, а умови праці легші.

- Особисто Вам вистачає Вашої заробітної плати?

- Я працюю понаднормово, щоб мати додатковий заробіток. Від цього дуже страждає моя сім’я і діти, яким я приділяю мало часу.

- Ваш колектив – це більше колеги чи все ж такі родина?

- У нас дуже згуртований, професійний і гарний колектив. Для мене вони більше чим колеги. Вік працюючих доволі молодий – 30-40 років - всі ми товаришуємо і поза роботою.

- Григорію, це здалося, чи Ви з якимось жалем сказали про молодий вік колег?

- Сказав з жалем, бо вважаю, що зараз шахтарська праця втрачає свою престижність. Досвідчені шахтарі не прагнуть працювати. Всі – чекають на пенсію і одразу ж на неї виходять, в перший день. На дільницях не зустрінеш спеціаліста старше 50 років, досвідом ніхто не ділиться, традиції не передаються. Молоді теж часто не справляються з тяжкими умовами праці і звільняються в перші ж місяці роботи. Тому вважаю, що крім зарплати треба піднімати ще й престижність шахтарської праці.

- Заробітна платня, престижність... Ще що треба покращити?

- Треба зробити дорогу від Богдановки до шахти «Дніпровська», бо не може в 21 віці автобус долати 10 кілометрів майже годину. Там така «вбита» дорога, що скоро всі водії відмовляться возити шахтарів на роботу – будемо пішки ходити.

- Григорію, одразу видно, що Ви – дуже освічена, розумна людина. Здається, що Ви вже «виросли» і з міста Тернівка. Чи є у Вас ціль перебратися жити в якийсь мегаполіс, робити кар’єру там?

- У мене були пропозиції, але вважаю, що я ще можу бути корисним і на цій роботі, і в цьому місті. Я дуже люблю свою справу, пишаюся, що я – шахтар і вірю в кращі часи для нас і всієї України.

- Чи є у Вас якась заповітна мрія. Про що мріє молодий перспективний шахтар?

- Хочеться стабільності в роботі, добробуту в сім’ї. Цього я бажаю всім своїм колегам і всім українцям.


Анна Смірнова